До повномасштабного вторгнення у Великописарівській громаді жило 10 тисяч людей. З 13 березня 2024 року через посилення обстрілів почалася евакуація мешканців. Суспільне поспілкувалося з кількома родинами, які змушені були залишити свій дім через обстріли армією рф.
Любов Скоромна разом із трьома дітьми та батьками евакуювалася з Великописарівської громади до міста Охтирка. Нині родина мешкає у будинку, який допомогла знайти місцева волонтерка.
Будинок, куди переїхала родина. Суспільне Суми
Любов говорить, із-під обстрілів тікають вже вдруге, адже рідне село розташоване на кордоні з РФ: “Спочатку ми переїхали з Лугівки до більш безпечного місця подалі від кордону і проживали там до 12 березня. Коли 12 березня почалися активні бойові, ми перемістилися до Охтирки. Я і троє дітей з батьками. Нам допомогли волонтери і дякую їм за це”.
Любов Скоромна. Суспільне Суми
” — Коли ви зрозуміли, що вже потрібно евакуюватися і рятувати життя своє, своїх дітей, батьків? — Коли уже почали йти бойові дії без зупинки. І по новинах ми вже читаємо, що треба нам кудись евакуюватися, бо ситуація вийшла вкрай, уже почали підривати мости і було страшно, що ми взагалі не зможемо виїхати”, — говорить жінка.
Любов Скоромна. Суспільне Суми
“Збиралися ми вночі, коли було вже дуже гучно. А зранку вже вирішили поїхати, навіть вже і в повітряну тривогу, бо зовсім вже було страшно, особливо діткам. Ми втішали себе мріями про майбутнє, що ми будемо далі робити, куди їхати і взагалі що далі буде. Ми загрузили машину, сіли і поїхали. В нікуди. У нас не було ні зв’язку, ні Інтернету і коли ми вже виїхали на трасу, там з’явився зв’язок і я почала дивитися по новинах, хто і що пропонує. І от я знайшла волонтера, яка нас прийняла до себе, а потім влаштувала у цю домівку”, — згадує пані Любов.
Кішка Муся. Суспільне Суми
Із-під обстрілів встигли забрати кішку Мусю. Однак, у рідній Лугівці лишились собака Барсік і два коти, доля яких наразі невідома.
Любов, Ангеліна та Вероніка. Суспільне Суми
“Страшно було… лячно було, не хотілося виїжджати, але потрібно було. Самольоти літали, коли було дуже гучно, не так як раніше, тоді і справді було дуже страшно. Коли виїжджали було страшно, бо їдеш і не знаєш, що чекає тебе далі”, — діляться доньки Любові.
Любов, Ангеліна та Вероніка. Суспільне Суми
” — Як ви адаптовуєтесь на новому місці? Як ви відволікаєтесь? Що вам допомагає? — Братик. Гуляємо ходимо з ним, інколи спілкуємось з друзями. Загалом, добре. Але вдома краще. — Про що ви зараз найбільше мрієте? — Поїхати додому і щоб закінчилася війна. Та ходити знову в школу”, — говорить Ангеліна та Вероніка.
Родина Любові Скоромної мріє повернутися додому, однак, поки заради власної безпеки звикатимуть до нового місця. “Я мрію про закінчення війни скоріше б і, щоб дітки могли вільно рухатися, гуляти, навчатися, розвиватися, а не сидіти і не боятися”, — ділиться жінка.
Любов Скоромна з донькою. Суспільне Суми
А це село Рябина. Воно розташоване за 20 кілометрів від Великої Писарівки. Сюди разом із дружиною перебрався Володимир Биков. Чоловік прожив у Великій Писарівці 41 рік. До виходу на пенсію працював у місцевій лікарні. Нині родину у себе прийняла племінниця чоловіка.
Володимир Биков. Суспільне Суми
” — Як часто з початку повномасштабного вторгнення російська армія обстрілювала Великописарівську громаду? — На початку рідко, а останнім часом дуже часто. Полікліники, суди, будинок культури… все порозбивали. Автостанцію, останнім часом все порозбивали. Гради, міномети, з пушок… зі всього, чого можна. — І це було 24/7? — Так. Постріляють, хвилин 20 перекурять і по новій”, — розповідає чоловік.
Володимир Биков. Суспільне Суми
“Ночували у підвалі у поліклініці, а тоді із суботи на неділю ударило по поліклініці. Думали, нас там і привалить. Повставали о 5 ранку і почали збиратися їхати. Все покидали… у чому були, у тому і поїхали. Було 20 хвилин у нас, носки, штани позабирали. Уся вулиця виїхала, немає нікого”, — згадує пан Володимир.
“— Чи уявляли із початку повномасштабного вторгнення, що таке може статися із Великописарівською громадою? — Ні. Я думав, може там рік і скінчиться. А воно вже третій рік… затягнулося це діло. — Про що ви наразі найбільше мрієте? — Додому повернутися!”, — говорить чоловік.
Раїса Глинська виїхала із Великої Писарівки разом із чоловіком до знайомих. Жінка має проблеми з ногами. Говорить, податися їм з чоловіком більше нікуди.
Раїса Глинська. Суспільне Суми
“Родилася в Писарівці, в Писарівці жила до цього часу. Нас уже раз обстріляли, повибивали вікна, паркани побили. Це ще на початку війни було. Ми все це відбудували. А тепер от… дуже страшно. Думаємо, заживо горітимем, ні втечеш, нічого. Куди їхати – хто знає. У нас ні дітей немає, син умер. Страховіття було, так стріляли, що і вікна дрижали… і стіни. Без кінця стріляє. Це, що я ходжу, взяли… одежу, документи і гроші, які були взяли. Ото і все. Більше нічого не взяли”, — говорить жінка.
Раїса Глинська. Суспільне Суми
Вдома у подружжя лишилося господарство. Пані Раїса розповідає, попри обстріли чоловік поїхав перевірити ситуацію: “Там козочки лишилися і кури. Він їх поодв’язував, бігають по сараю, щоб не прив’язані були. Звикли, все життя скотину тримали: і корів, і свиней, а це вже на старість козочек. І дуже жалко їх. І оце життям ризикує, їде, аби їх покормити. Хто зна, що нам робити. Ми собі ради не дамо, що нам далі робити не знаю”.