Командир гранатометного відділення Степан Чередарик став на захист країни з початку повномасштабної війни. Воював у Херсонській та Донецькій областях. Після ротації боєць переїхав на Сумщину. Під час бойового завдання отримав поранення й залишився без нижніх частин ніг. Нині Степан лікується і вчиться ходити на протезах. Свою історію розповів кореспондентам Суспільного.
Головний сержант Степан Чередарик вчиться самостійно одягати протези та ходити на них. Після поранення півтора місяця тому він втратив частини обох ніг. Нині лікується в одному з медичних закладів.
“Це перші кроки туди-сюди, ще болить воно дуже сильно, бо ще лиш місяць після операції, а так відчуваю себе, що чим раз, тим ліпше й ліпше. Слава нашим героям-лікарям, хабарів немає, грошей не беруть, совісно роблять свою роботу”, — ділиться чоловік.
Степан родом з Чернівецької області. На початок повномасштабної війни працював у Києві. Дізнавшись про наступ російських військ, відразу, каже, пішов до найближчого центру комплектування: “Я хотів автомат взяти там у Києві, щоб піти воювати, захищати, а мені не дали автомата, тому що прописки немає київської. Живу дуже далеко і якщо не дай боже втечу чи ще що – ну де мене шукати? І тому я приїхав у Чернівецьку область, місто Кельмінці і там пішов добровільно служити й захищати свою державу”.
Обороняв Степан спочатку Харківську область, потім Донецьку: воював у Бахмуті та Часовому Яру. Після ротації переїхали до Білопілля, Сумського району. Там під час одного з бойових чергувань російські війська почали обстрілювати позиції українських захисників з артилерії.
“Я почав втікати в другу сторону, не до своїх хлопців, а в другу. І там були трохи менші окопи, і біля мене якраз прицілило один снаряд, другий снаряд. Я втікав. Потім від четвертого втік і думав, що вже все. І потом, не знаю, чи хтось повірить мені, чи ні, я присів і кажу: Боже, поможи мені, будь ласка. А тут такі вибухи були страшні, що глушило”, — згадує чоловік.
Степан, каже: саме вищі сили допомогли йому залишитись живим. “Мені Божа сила каже: ляж у ліву сторону. Я думав, що я від цих приходів здурів на голову, бо були дуже великі вибухи. Потім знову сказало мені: бігом ляж у другу сторону. Я думав, що хтось біля нас є, оглянувся — нікого. Я був сам, біг в іншу сторону, щоб взяти на себе удар. Потім як крикнуло, якийсь голос: ляж я тобі сказав у другу сторону. Я ось так лиш падаю в іншу сторону і після того п’ятий прильот і я навіть не зрозумів, як дві кінцівки в мене тупо відрізало”.
У шоковому стані, розповідає Степан, болю не відчував. Самотужки зміг накласти собі турнікети. Згодом, на допомогу збіглися побратими:”І вони мене витягнули. Плюс, хлопці дали свої турнікети. Наклали мені ще вище цього. Бог поміг мені так вижити. Довезли сюди (в лікарню) і я тут вижив”.
Одним із тих, хто боровся за життя Степана був лікар-інтерн Артур Черкашин.
“Поступив він до нас у край важкому стані, з кровотечею масивною, були накладені турнікети. В операційній його стан стабілізували, паралельно з лікарями невідкладної допомоги. Лікар нашого відділення виконав невідкладну операцію, сформував первинно кукси гомілок. Потім відтерміновано було проведене оперативне лікування з приводу реампутації. Для відновлення функцій нижніх кінцівок, а саме встановлення екзопротезу”, — розповів лікар.
Після допротезної підготовки Степану зробили тренувальні протези, говорить технік-протезист Максим Черниш: “Ці протези він проносить ну максимум пів року, далі буде йти процес формування кукси: кукси будуть всихати і йому потрібно буде виготовляти постійні, вже на базовій основі з інших матеріалів, з інших комплектуючих. Основні протези будуть в нього виготовлені на силіконовий лайнер з іншим кріпленням, буде інша в нього “американська” стопа з більш подвижною щиколоткою. Буде Степан вже в них навчатися ходити, бігати, ходити по сходинках”.
Роботи під час війни, каже Максим Черниш, у протезистів багато. Додає: усі протези бійцям роблять безоплатно, за державною програмою. Співпрацюють лише з перевіреними закордонними фірмами та періодично їздять навчатися: “Зараз світ не стоїть на місці: матеріали нові, завжди щось придумується нове і за цим дуже важко вслідкувати.Тому доводиться раз на пів року, рік їздити на підвищення кваліфікації”.
У Степана Чередарика попереду місяці реабілітації. Чоловік каже: поки звикає до життя на протезах.
“Я навіть за нашу державу й життя б віддав, ноги — то дурниці. Головне, щоб вони не прийшли, росіяни, і не обіжали мені мій народ і мою державу. І наших дітей, бо ми нічого їм не винні. Ми не прийшли на їхню землю і їх нищити, їхні хати й будинки. Він тут побудував хоч один будинок, одну церкву, одну школу, один той садочок? А зруйнувати легко”, — говорить Степан.
Нині чоловік збирається додому, на Чернівеччину, де на нього чекають дружина, донечка й восьмимісячний син, теж Степан. Має боєць і плани на майбутнє: “Зроблю більш хороші протези, навчуся ходити. Ну, ще щось може й піду служити, Бог поможе. Якимось інструктором, може. Знання ліпші дам, бо вже був там. Ну, щось буду робити. Так просто здаватись не можна. Слава Богу, що не такий вже й каліка, ще буду в футбол грати. Все буде добре. Життя продовжується”.