Психологиня, вихователька одного з дитячих садочків міста Суми, Марина Олександрівна Накалєй змінила підбори на берці. Вона тримає стрій у одному з підрозділів ЗСУ на посаді телефоністки.
Народилась Марина 23 жовтня 1995-го року у селі Самотоївка. Тут пройшло дитинство та юність дівчини. Стати студенткою педагогіч- ного вишу Марина мріяла з дитинства. Тож після закінчення школи вступила до Державного педагогічного університету ім. А. Макаренка на факультет психології та соціальної педагогіки.
-Вже майже рік росіяни знищували мій народ та інфраструктуру нашої держави. Я не могла далі залишатись у спорожнілому садочку. Не дивлячись на свій дорослий вік, переймалась тим, як батьки поставляться до мого вибору. Скажу чесно, довго не наважувалась повідомити їм про своє рішення.
Спочатку сказала мамі. Вона мене зрозуміла. Потім ми не могли наважитись поговорити з татом. Тему військової служби я підняла, коли влітку допомагала татові на винограднику. То його улюблена справа, більш слушного моменту годі було й чекати. З повагою до мого рішення поставився і він. Не без хвилювання, але зрозумів і підтримав. Надалі супроводжував мене до Територіального центру комплектування. Дякую батькам за підтримку та розуміння.
–Марино, Вам було надано вибір посади у ЗСУ?
-Так. Я маю ступінь магістра у педагогічній сфері. Мала можливість після навчання отримати звання лейтенанта. З області нас на той час було одинадцять. Двоє – дівчата. Але відмовлено було всім. Чи то вже укомплектовано все було, чи інші причини. Але було так.
“Я почуваюсь на своєму місці. Все, що я можу зробити для захисту своєї України, намагаюсь робити”
-Вас це не зупинило?
-Ні, не зупинило. Ми повернулись із столиці з відмовою. Я була першою на порозі Сумського районного військового комісаріату з претензією: «Знайдіть для мене посаду». Запропонували навчання на полігоні на посаду зв’язківця. Мною вибір було зроблено, батьками підтримано, то не так важлива мені була посада. Було бажання, була і є мета, є мрії. Якось так «символічно» – ми стояли на зупинці біля ТЦК, вже очікували транспорт і низько над нами пролетіла ракета. Було моторошно. Такі були проводи.
-Марино, частина мрій вже здійснилась?
-Звісно, мрія – наша Перемога. А частина здійснилась. Я почуваюсь на своєму місці. Все, що я можу зробити для захисту своєї України, намагаюсь робити.
-Які враження залишились про навчання на полігоні?
-Лише позитивні. Перший тиждень ми проживали у наметовому містечку. Очікували укомплектування групи. Дякуючи моїм батькам – гриби, ліс – то у нас родинне. А в тих місцях, де навчались – щедрі ліси. Неймовірна кількість білих грибів. Фото батькам надсилала.
У вільний час збирала їх і заохотила ще декілька «тихих мисливців». Потім почались навчання…Було цікаво пізнавати щось нове для себе.
-Марино, фізично Ви були підготовлена до випробувань?
-Ні, – всміхається дівчина. – Але ж так особливо фізично нас і не тренували. Долали відстань зо три кілометри у повному спорядженні на полігоні. Кілограмів п’ятнадцять мусиш нести на собі. Була спекотна осінь, тяжко. Але поруч були справжні чоловіки. І броника піднесуть, і наплічника. А стрільби мені давались добре. Навіть у приклад ставили, – іронія і гордість в очах Марини. – Почалися навчання з дротами, зв’язком, то стало складніше. Не дівоча то справа – проводки.
-Марино, дівоча справа – зброя? – підтримую настрій опонентки.
-Напевне, ні. Але час такий. Стріляти влучно мені вдавалось краще ніж освоїти принцип роботи Starlink. Але все добре – навчилась.
-Як проходив відбір до підрозділу? Чи тут було право вибору?
-Дуже хвилювалась, коли в перший день так звані «покупці» не озвучили мого прізвища. На другий день теж не була запрошена ні до якого підрозділу.
Коли третього дня, після закінчення навчання, почула своє ім’я, то мені не було принципово важлива посада. Мені хотілось бути корисною і зробити свій внесок для захисту України від
російського окупанта.
–Після тримісячного навчання у Вас була можливість відвідати родину?
-Так, мала відпустку після навчання. Відвідала і свій садочок. Зраділа, що мої дітлахи мене пам’ятають. Звісно, вдома затишно і тепло. Турбота батьків – це зараз цінується особливо.
Одночасно хотілось залишитись у теплому рідному домі, але ж маємо захищати Батьківщину.
Спілкувалась І.ЗАГОРУЛЬКО, газета “ПЕРЕМОГА”