Богдан – військовослужбовець 81-ї аеромобільної бригади. Родом з Бурині, Сумської області. Має дружину та маленького сина. На війну пішов добровольцем у травні 2022-го. Майже одразу потрапив на Донецький напрямок. Через кілька місяців, під час штурму, поранений, потрапив у полон до вагнерівців. Там перебував близько трьох місяців. Про те, яке отримав поранення, як довелося виживати в полоні та про повернення додому чоловік розповів журналістам.
“По нас не встигли повернутися…”
— 18 в мене вже відправка була. З Бурині на Конотоп, потім на навчальний центр 199-й. Там під Житомиром побули. Тридцятого травня прийняв присягу десантника. І десь числа 4-го відправили нас на Костянтинівку. Були бойові завдання в нас там, все проходило нормально, а ось 23-го жовтня пішли ми на цей штурм…
— Наше завдання було забрати посадку. Ми відпрацьовували в чистому полі, бігли за БТР-ом. Їх (російських військових – прим.ред) виявилося дуже багато. І настільки великий потік пуль був, що навіть БТР нас не зміг захистити. І ми просто не встигли добігти до цієї посадки, щоб скоріш за якесь дерево сховатися. Був я поранений в дві ноги. Понакладував собі турнікети, так як допомоги мені ніхто не міг надати, бо майже весь взвод був поранений.
— Командир взводу зі мною поруч лежав, ми просили допомоги по рації. До нас було дуже важко підійти або під’їхати для евакуації – одразу дуже сильні прильоти були. Не могли нас забрати. Командир роти каже: “Зараз, зараз, момент очікуємо і заберемо”. Але минув час, це затягнулося майже на добу. Вже під ранок командир каже, що п’ятірку тих, хто може більш-менш ходити-лізти, забираю, буду виводити. А по вас вернемося. Ті 5 чоловік вийшли, все нормально, це я дізнався вже потім, як повернувся з полону. Ну а по нас наші не встигли вернутися.
“Ти розумієш, куди ти потрапив?”
— Я лежав обличчям в землю. Чую – дрончик “шелестить”. І хтось з посадки кричить: “Допомога треба?”. Я кричу: “Треба!”. І проходить хвилин 15-20, мене хтось бере під руки і тягне. Мовчки дотягує до посадки, кидає біля їхнього БМП. Підходить до мене їхній командир: “Ти розумієш, куди ти потрапив?”, я кажу: “Нє”. Він каже: “Ти в полоні у ЧВК “Вагнер”.
— Потім вони передали по рації, що взяли “укропа” в полон. Питають, скільки нас було. Я кажу, що залишилося, мабуть, людей п’ять. Може, менше. Ті, хто біля мене лежав. Чую, як по рації кажуть йому: “Везіть на штаб”.
— Везли мене в якійсь “таблі” ( УАЗ “таблетка” – прим. ред.). Це я так думаю, що в “таблі”, бо вони ж одразу очі замотують і ти нічого не бачиш. Мені балаклаву мою натягнули, скотчем обмотали. Кинули в машину. Там, я так зрозумів, солярка стояла. Мене коли вже в лікарню привезли, то тхнуло від мене соляркою.
— Тим не менш, привезли мене на штаб, очі зав’язані, посадили на стілець, Їх цікавило, де артилерія, де танки, ну таке. Я кажу: я звичайна піхота, у мене немає такої інформації. Кажу: нам поставили таку задачу, що треба виконати бойове завдання — всьо. Вони, звісно, в це не вірять, вони допитуються свого: “Ви все знаєте!”.
— І вони почали мене бити, а куди мене бити, як я вже сутки пролежав в полі з таким пораненням? Ну, мене вони пару раз, я пам’ятаю, ножом в рану вдарили. Тут кульове прострелення в мене, і сюди (показує шрами на ногах – прим. ред.). Я пам’ятаю, як оце відчув, а тоді вже почав відходити, вони мене в сусідню кімнату кинули, там я лежав.
— Я не знаю, скільки часу пройшло, все це з зав’язаними очима, вони не знімали пов’язку жодного разу, навіть коли мене лікарі дивилися, то ніхто-нічого. Я чув тільки голоси. Посадили біля мене надзирателя їхнього. І він сидів оце і мені розказував: “Чого ти прийшов сюди?”. Я уже в напівсвідомості був, пам’ятаю не дуже ясно, фрагментами.
— І він оце: “Та ми ж вагнерівці, прийшли з бойового завдання з Сирії. Куди ви лізете проти нас, дітвора?”. Ну що ти йому скажеш? Ти мовчиш і все, слухаєш. Ти розумієш, що кожна людина жити хоче. Який сенс, що я буду щось розказувати, я нанесу собі ще більше шкоди. І оце він мені розказує оце все …Я його попросив зняти з мене чобіт, бо нога уже там отака була, вже шнурки ледь не розривало. Я попросив, вони зняли, а потім забрали собі ці ботінки (сміється – прим. ред.) Бо після того їх уже не наділи, і зі мною їх уже не було.
“Давай йому наб’єм “Я люблю ПВК Вагнер”
— Потім, чую, що вони між собою балакають, що зараз, типу, зробимо прикол. Якомусь їхньому товаришу, чи я там знаю, якомусь вагнерівцю били татуювання в цьому ж приміщенні. І вони кажуть: “Давай йому наб’єм на лівій груді “Я люблю ЧВК Вагнер”, а на правої груді наб’єм портрет Путіна”. Ну, зрештою, щось там з Путіним не вийшло, а оце “Я люблю ЧВК Вагнер” зробили, у мене ось тут було татуювання (показує – прим.ред).
— Зараз я його, звісно, забив, а до цього отут було “Я люблю ЧВК Вагнер”. Набили мені татуювання, і я там іще пролежав не знаю скільки. Ну, може ніч. Я просто не розумів, коли мене привезли. Вже не було орієнтування, день чи ніч: очі ж зав’язані, ти ж нічого не бачиш. Потім відвезли мене в госпіталь. Я зрозумів, що це був госпіталь, тому що завозили, піднімали наче на ліфті і щось там з ногами вони промивали. Надали мені якусь допомогу, положили в ковдру і несли мене в сусідню будівлю. Я пам’ятаю, воно дуже холодно було, бо через вулицю вони мене несли. Накинули на мене простинку.
— Заносять, кладуть на підлогу, і тоді тільки дають команду: “Можеш знімати пов’язку”. Я знімаю пов’язку, а там ще два хлопці важких лежать. Це було типу як інфекційне відділення закритого типу. І нас там в одній кімнаті, хто дуже важкий, держали. Мене і двох хлопців наших, тож познайомилися.
“Терпи, укроп”
— Через деякий час мені поставили апарат Ілізарова, дуже старого зразка. А ставили цей апарат, наскільки я міг розуміти, молоді стажери. Недосвічені. І вони пробили мені артерію шпилькою. Почала пухнути та синіти нога. Я бачу, що з тих ран, де “штирькі” від апарату були, тече кров. Почали стукати в двері, щоб прийшла медсестра. Вона покликала лікаря. Лікар каже, що йому або на операцію треба або ногу відрізати. Забрали на операцію, зашивали артерію… Після цього вони ще раз мене на операцію забирали, коли вискочив один зі штирьків і “ходив” в кістці. Я слізно просив, щоб зробили що-небудь. Знеболюючі давали рідко. Якщо хто зайде з персоналу, то пощастить. А якщо не заходять, то й немає знеболюючого. Хлопці мучились. Всі важкі. В когось обох ніг не було. Просиш, а вони: “Та зайдемо потім. Терпи, укроп”. Хлопці один одному самі допомагали. Хто більш ходячий був. Білизну там поміняти, чи щось інше. Чотири людини у маленькій кімнатці. Лежали на підлозі, на матрацах. Я нікому не допомагав, бо не міг навіть встати. А хлопці допомагали.
— Після допитів мене ніхто не бив. Вже знущань не було. Куди нас ще бити? В основному, приходили пропаганду читали: “Куди ви йдете, навіщо, це не ваша війна, ми сильніші”. Вони постійно давали таку ясність, що типу куди ти потрапив, ми ж ПВК “Вагнер”. Вони так все подавали, що вони еліта.
— Щовечора розповідали, що це наші території. Ми, каже, заходимо звільняємо село – люди не хочуть в Україні вашій жити. Навіщо ви, каже, воюєте? Питають: “Тобі це навіщо?” Ну, кажу, по-перше, це ви прийшли на мою землю. І після цього він мене прикладом. І все. Оце ще один раз було, що мені попало. А після цього вони приходили, читали, ми їх просто слухали і все, більше ніхто нічого не казав. Там варіантів не було, жити кожному хочеться. Старались ніхто нікому нічого не казати.
— Так ми в оцій кімнаті пролежали два місяці, мабуть. Ті, хто лежав зі мною, два хлопці – всі неходячі. Хто з ногами, хто…І десь оце може два місяці, а тоді нас погрузили в пікап. Знову ж таки, заходять вони, зав’язують очі. Я так зрозумів, що пікап, тому що ми обперлися об стіну машини, мабуть в кунзі. Ми їхали хвилин десять. Накрили вони нас якимись одіялами і привезли, я пам’ятаю, що вони мене несуть-несуть, кладуть, чую крики якісь, ніби людина верещить не своїм голосом. Знаєте, це було дуже чути. Думаю: ну все, привезли на допит, мабуть. Тоді ні, опускають у підвал. А чого я зрозумів, що у підвал, тому що вони на ношах мене заносили і коли спускалися в підвал, такий спуск крутий, що вони ще за ноги мене тримали, щоби я не сплив. Зрештою, заносять мене у підвальне приміщення, чую, що там людей багато, гомін такий. Тільки відкриваються двері — тиша і я чую: “Знімай пов’язку”. А там хлопців наших, чоловік 30 і кімнати дві такі маленькі. Хто важкий, ми спали на оцих ношах своїх. Хлопцям місця не хватало в камерах, то спали по черзі, по три години, хто більш ходячий був, більш мобільний.
“Мені пощастило…”
— І десь, мабуть, на другий день приходять і зачитують списки. Чиє прізвище є — вставай або кажи, що є. Це уже десь ближче до 29 було грудня. Списки зачитали і все, нічого не сказали, пішли. А тоді зранку приносять нам нові спортивні костюми і кросівки. Кажуть “Одягайтеся!”. Нас важких було троє: я і ще двоє, що на ношах. І він каже: “Збирайтеся, одягайтеся, будемо скоро їхати”. Куди їхати — незрозуміло. По розмовах хлопців, які були в полоні довше, було ясно: якщо тут, на окупованих територіях ще знаходишся в полоні, то тебе можуть швидше поміняти. Обмін може відбутися швидше, аніж якщо тебе вивезуть кудись далі. І оце покидали нам ці речі і все. Зранку заходять і кажуть, що хто важкий — виносимо першими. І нас вантажать в “Урал”, везли дуже довго. Воно холодно в цьому “Уралі”. Хлопці, що більш ходячі були, у них курточки з собою, бо вони на полу спали і щось на себе понакидали. А я в оцьому костюмі, він тонесенький такий, ноги голі — жах!
— Стояли ми півдня на цьому “Уралі” десь в якихось кущах. Тоді він знову виїжджає. І коли він виїхав знову, почалася у нас паніка: ми думали, що обмін зірвався і нас кудись далі везуть. Нічого не розумієш, тільки здогадки, думки, у всіх страх. Але ні, ми проїхали ще десь годину і нам сказали вигружатися. Ми виходимо, не знаю точно, що це за місто, де нас міняли. Але це було десь за Бахмутом. Тому що ми проїжджали цей Бахмут. Я-то там не був, але були хлопці, які там були і вони казали, що ми через Бахмут їдемо. Ми вилізли, нас вишикували, вони дали команду арті своій припинити вогонь. І приходить по рації команда “Обмін”. І все, ми йдемо. Нас несуть трьох, хлопці міняються. Ми йдемо, руські нам назустріч ідуть. Алейка широка така була. І вони нам “Доброго дня!” – поздоровалися. Ну, ніхто ж нічого їм не відповів. Пройшли ось так …
— Я в полоні перебував десь до трьох місяців. Не дуже довго. Якщо порівнювати з іншими хлопцями, які там роками сидять, то мені ще пощастило. Там як в чат-рулетці: куди попадеш.
— Перші дні вдома…Я не вірив тому, що дійсно вдома. Стан неусвідомлений був. Я коли мамі дзовнив, зі швидкої, яка мене у Дніпро везла, я двох слів зв’язати не міг. Якийсь ступор був. Хотілося багато їсти, але медсестра казала, що багато зараз не можна. Коли я був у госпіталі в полоні, давали якусь похльобку, вона ніяка була, але тим не менш вона була. А у підвалі давали сухпайок їхній. Його ділили на трьох полонених. Це була вся наша добова порція їжі. Тобто, 250 грамів плова ти ділиш на трьох. З їжею дуже погано там було. Щоб ви розуміли, я за три місяці схуд на 27 кілограмів. А ще вони постійно нам казали, що в Україні до російських полонених ставляться гірше, ніж до нас тут. А коли я повернувся і побачив у новинах, як їх в нас годують, як ставляться, ще й права їхні захищають, я був в шоці! На обміні вийшли наші хлопці – всі худі як пальці. Ну й їхні хлопці вийшли. Я б не сказав, що вони голодували. Всі живеньки. А наші – замучені, зелені.
“Найгірше до полонених ставляться ті, хто з ДНР-ЛНР”
— Я був лише на одному підвалі, а хлопці, які були в полоні довше, казали: найгірше ставляться до полонених бійці з ДНР-ЛНР. Вони нібито й земляки, а ставляться набагато гірше. Розповідали, що тиждень давали лише одну воду. А від вагнерівців дуже попадало тим, хто артилерист, танкіст. Піхоту…Може, й мені б дісталося, якщо б я був ходячий. А так…Ото в перший день дісталося а ще те татуювання набили. Сказали: “Це твоя зелена картка”. Я так і не зрозумів, що вони мали на увазі. Приходили до мене, фотографувалися. Я як клоун був там…
“Я не знаю, що буде далі”
— У найближчих планах – це тільки стати на ногу. Все. Я не знаю, як вона себе буде вести, якщо вона в мене більше, ніж півроку в одному положенні, не згинаючись. Так як дуже багато уламків кості, то щоразу начебто все нормально, але десь якийсь уламок починає від кістки відходити – і знов операція. Знов аппарат оцей треба носити (апарат завнішньої фіксації – прим.ред). На сьогодні я переніс вже дев’ять операцій. Я не знаю, що буде далі. Я вже не придатний виконувати якісь бойові завдання.
— Якою я бачу перемогу? Це всі звільнені території. Хотілося б, щоб перемога швидше настала, бо якою ціною нам все дається! Хотілося б дійти до кордонів, які були до цього. Не всі ж люди пішли в Росію з окупованих територій. Зі мною був хлопець з Вугледару. Він каже: “Уяви, якщо вони домовляться на якихось “соглашеніях”, на Путіна умовах! А навіщо я воював?! Ви залишитесь на своїй землі, а я? Куди мені йти?”. Хотілося б, щоб вони пішли з нашої землі.