Валентині 58 років, Сергію 62. Через часті обстріли родина вимушена була переїхати з власного будинку до більш безпечного місця в селі Рябина, Кириківської громади. Там нині прихистили та реабілітували чотирьох дітей, серед яких двомісячне немовля. З якими викликами стикаються та про що мріють, розповіли Суспільному.
“Я найбільше мрію, щоб було спокійне життя. Щоб не було обстрілів, щоб ми всі ходили до школи, щоб все було добре”, — говорить Вадим, вихованець родини.
Такі мрії дванадцятирічного Вадима. Він росте без мами, вона померла. Хлопчик каже, у патронатній родині йому подобається, бо вихователі прагнуть навчити, підтримати і допомогти.
“На початку мені дуже не сподобалось, що мене заставляли навчатись, але потім я до цього звик і стало все добре. Спочатку у мене були оцінки 3-2. Дуже погані оцінки, але вони мені допомогли їх виправити. У мене гарні оцінки. Мінімальна 8 балів, максимальна 11-10”, — ділиться Вадим.
Валентина та Сергій — патронатні вихователі з 6-річним стажем. Загалом, сім’я взяла патронат над сімнадцятьма дітьми, розповідає Сергій Ароян:
“Ця ідея виникла років 7 тому. Ми довго обговорювали з дружиною, у якій формі займатися, як прийомна сім’я чи опікунство. Зупинились на цій формі, бо вік такий, що взяти малих дітей, поставити на ноги і зараз мені 62, а дружині 58. Вік каже про своє”.
Жінка пояснює: патронатна сім’я, це форма опіки, коли дітей не забирають до інтернату, а передають в іншу родину. Рідній матері чи родині в цей час соцслужби дають шанс виправитися. Така опіка тимчасова, на три місяці.
“Якщо мама, або родина не виправляється, ще дають три місяці. Наступні 3 місяці може бути так, що підключається вже судова система, тоді вже вирішується доля дітей по-іншому”, — говорить Валентина Ароян.
Пані Валентина каже: завжди мріяла про маленьких дітей і, коли прихистили двомісячне немовля, відчула себе молодшою.
“На крилах. Це моя дитина. Встаєш, як до своєї дитини. Я от з насолодою просинаюсь. Я не сплю, я вже знаю, шо вона буде там говорити агу, її треба буде годувати. Я чекаю цього моменту. Це не важко. Це така насолода, що я не можу вам передати. Як я рада за оцю крихітку, що у нас ось таке гарнюсіньке”.
Пані Валентина ділиться відчуттям, коли з малечею настає час розлучатися.
“Ось тут вже не запитуйте. Це для мене найважче. Тоді я даю волю всім почуттям, бо я завжди беру чужих дітей, а віддаю своїх. Моя заповітна мрія, щоб скоріш була перемога. Щоб патронатних родин не було зовсім, щоб дітки жили в своїх родинах. Більш за все я хочу, щоб діти жили в своїх родинах і батьки їх любили”.
