Сумчанин Сергій Медяник на початку повномасштабної війни вивіз дружину з доньками на захід країни й пішов у військо. Служив навідником у складі 106 батальйону 63 окремої механізованої бригади. Під час оборони Миколаївщини зазнав поранень і помер влітку 2022 року. Історію бійця Суспільному розповіла його дружина Вікторія.
11 липня 2022 року, внаслідок поранень, які зазнав під час артилерійського обстрілу на Миколаївщині, Сергій Медяник помер. Поховали чоловіка на Алеї Слави Центрального кладовища Сум. Сюди щомісяця зі Львова, де проживає нині, приїжджає з доньками його дружина Вікторія.
Вікторія познайомилась із Сергієм понад 15 років тому. Дружба переросла в кохання і у 2010-му вони одружились. В цивільному житті, розповідає жінка, Сергій працював головним енергетиком на одному з підприємств.
“Він був, на мій погляд, кращим електриком міста Суми та Сумської області. Тому що навіть коли він загинув, люди почали повертатися в кінці 22-го року і почали дуже багато дзвонити, шукати Сергія, щоб він дав консультацію. В це складно може бути повірити, що технічна спеціальність може бути творчою. В нього вона була”, – пояснює Вікторія.
Розповідає, разом із Сергієм вони виховували доньку Вікторії від першого шлюбу – Олександру та двох власних донечок: Марину й Вікторію. Усіх трьох Сергій любив однаково, додає жінка.
“Він був ідеальним батьком. Навіть коли він приходив пізно з роботи і Маринка виходила і казала: “Папа, пішли покатаємося на велосипеді”. А це було на хвилиночку взимку. Він брав велосипед і в темряві вони йшли кататись на тому велосипед. Завжди любив гуляти з дітьми. Я не розумію тих хлопців, які от зараз розповідають так: “Щоб я памперс поміняв. Фі”. У Сергія такого не було. Він навіть сам казав: “Давай я”. Він був присутній на обох пологах. І для нього були донечки, це щось таке своє дуже рідне”, – згадує жінка.
До повномасштабної війни, згадує Вікторія, родиною любили подорожувати. Робили це майже щовихідних.
“От просто сідали скажімо в п’ятницю ввечері, або в суботу. І до вечора неділі ми могли з дітьми з меншими по Сумській області. Ми їздили на мою Батьківщину, в Угроїди. Я звідти, але там вже немає нічого… Йому дуже сподобалось це село. І ми туди навіть декілька разів їздили і на рибалку, і з ночівлею. Ми їздили в Путивль, вище. Ми в Чернігівську область один раз заїхали, і в Харківську область декілька сіл теж ми проїхали”, – згадує Вікторія.
Дізнавшись 24 лютого 2022-го року про початок повномасштабного вторгнення російських військ, Сергій вирішив вивезти сім’ю у більш безпечне місце.
“Ми тоді їхали з нашими котами, заїхали за старшою донькою Асею, і її трьох котів забрали, і наших двох. Тобто було в машині нас п’ятеро і котів п’ятеро. Ми їхали, мабуть, по всій Україні. Він знав, що в мене проблеми з серцем, тому казав: “Ти завжди мріяла подорожувати. От закрий очі й представ, що ми подорожуємо Україною”, – каже Вікторія.
За чотири дні поїздки Сергій з Вікторією та доньками приїхали у Львів. Після цього, зранку 27 лютого чоловік пішов у центр комплектування, аби доєднатись до війська. Його взяли навідником у 106 батальйон 63 окремої механізованої бригади.
“28 лютого він подзвонив і каже: “Віта, ви там займались волонтерством”, а ми з донькою старшою займались волонтерством і допомагали онкохворим дітям. Він говорить: “Переключайтесь, допомагайте нам, бо немає нічого. Ні кариматів, ні обувки, ні носків”. І 1 березня ми перший раз з донею повезли до них допомогу, яку змогли зібрати за ці дні”, – згадує жінка.
Спочатку Сергій Медяник служив на Рівненщині, розповідає Вікторія. Потім була Донеччина і Миколаївщина. 11 червня, каже, привезла автомобіль та інші речі від волонтерів підрозділу чоловіка. Це був останній раз, коли вони бачились.
“Це було десь хвилин 40. Ми, щоб від решти відділитись, пішли в аптеку, туди мало хто заходив, бо там мало було всього. Він як відчував, що його не буде. Казав: “Зрозумій, що якщо я навіть загину, твоє зобов’язання залишити дітей живих”. Він дуже багато раз просив, щоб ми залишили Україну. Як я поїду, коли в мене чоловік на “нулі?”, – каже Вікторія.
6 липня 2022 року під час оборони села Партизанське на Миколаївщині Сергій Медяник був поранений. Вікторія каже: здогадувалась, що з чоловіком щось сталося.
“У нас була умова, що б не сталося, ввечері надсилає хрестик, плюсик, що все добре. Але четвертого числа цього плюсика не було. П’ятого я почала його шукати, дзвонила всім підряд. На той момент, мабуть, сьомого ввечері відізвався один його побратим, який був в Одесі пораненим. І він сказав, що там був страшний бій, тому порадив шукати чоловіка по лікарнях”, – згадує жінка.
В реанімації однієї з Одеських лікарень Вікторія знайшла свого чоловіка. Він був прооперований і числився як невідомий. Жінка відразу до нього поїхала.
“Він отримав такі поранення… В Одесі навіть коли я вже побачила намагалась кричати, щось доводити… Але дякую велике, лікар просто підвів і показав, каже: “Ти розумієш, що з таким взагалі не живуть? А він прожив стільки”. Він просто чекав, щоб я його знайшла”, – каже Вікторія.
Серце Сергія перестало битися 11 липня. Жінка перевезла його тіло в Суми, тут воїна й поховали. Пережити горе втрати, каже Вікторія, їй допомагають доньки. На компенсацію від держави сім’ям загиблих військовослужбовців жінка допомагає Силам Оборони.
“Я витратила цю суму на армію і досі допомагаю. Це теж тримає, не тому, що я там волонтер, волонтер – це класно, горда і так далі. Я просто розумію, що машина, яку ти доставила, змогла врятувати декілька людей і вони зараз живі. І що хтось зігріється, що хтось отримає той же тепловізор, який теж врятує життя. І хтось повернеться додому живий. І в якихось дітей буде тато все ж таки живий”, – пояснює жінка.
Старшого солдата Сергія Медяника посмертно нагороджено орденом “За Мужність” III ступеня. Наприкінці грудня 2024 року йому надали звання “Почесний громадянин міста Суми”.